Біолюмінесце́нція (грец.βιος — життя і лат.luminiscens — що світиться) — явище світіння живих організмів. Хемолюмінесценція, що супроводжує хімічні процеси в живих організмах. Вона генерується в каталізованих ензимами реакціях, зокрема при окисненні люциферину люциферазою. В переважній більшості випадків в таких реакціях бере участь аденозинтрифосфат.
Біолюмінесценція досить поширена в природі: світяться в темряві деякі види бактерій (фотобактерії), найпростіших, грибів, молюсків, риб тощо. З комах, що світяться, загальновідомі жуки-світляки. У Чорному та Азовському морях влітку часто можна спостерігати світіння води вночі, яке зумовлюється біолюмінесценцією одноклітинної тварининочосвітки (Noctiluca miliaris).
Біолюмінесценція виникає в результаті процесів біологічногоферментативногоокиснення, яке відбувається з участю ферментулюциферази. При допливі кисню воно звичайно посилюється, тому біолюмінесценцію морських організмів часто можна спостерігати як «світловий слід» за кормою корабля. Світіння багатьох організмів, зокрема морських безхребетних і риб, зумовлюється наявністю фотобактерій. Світіння трухлявої деревини — біолюмінесценція грибниці опеньків та інших грибів.
Явище біолюмінесценції спричинює ефект світіння моря, озера,[1] який виникає коли поверхневі шари моря чи океану наповнені мікроорганізмами, здатними до біолюмінесценції, внаслідок чого схоже, ніби водойма світиться із середини.
Світіння живих організмів відзначали ще античні автори — Пліній Старший в своїй «Природнича історія» згадує світіння морських організмів[2], багато авторів описували світіння моря. Проте вивчення природи біолюмінесценції починається із 1668 року, коли Роберт Бойль, найвідоміший представник пневмохімії, котрий вивча процеси горіння, помітив подібність між процесами горіння вугілля і світіння гнилиць — Бойль, використовуючи збудований ним вакуум-насос, продемонстрував, що в обох випадках світіння зникає, якщо видалити повітря (тобто кисень).
У січні 2021 року біля Нової Зеландії вчені виявили біолюмінесценцію у трьох видів глибоководних акул:[3]
Всі три види мешкають у так званій присмерковій зоні океану на глибині 200-1000 метрів, куди практично не проникає сонячне світло. Ці акули — найбільші хребетні, що світяться. Довжина чорної акули досягає 2 м.
Глосарій термінів з хімії // Й. Опейда, О. Швайка. Ін-т фізико-органічної хімії та вуглехімії ім. Л. М. Литвиненка НАН України, Донецький національний університет. — Донецьк : Вебер, 2008. — 758 с. — ISBN 978-966-335-206-0
